Народний календар — це дуже старий, тисячолітній до­кумент життя і культури українського народу, його далеких пращурів з передхристиянських часів. Протягом віків Ка­лендар утворювався, доповнювався, наверствовувався, а в деякій своїй частині й перейшов у забуття. З прийняттям християнства Н. К. злився з Юліянським календарем, з хри­стиянськими святами, але свій глибокий зміст зберіг до на­шого часу, і просякнутий цілком раннім світоглядом культу покійників та анімістичним.

Народний календар — це цінний документ первісної культури, на жаль, ми не маємо певних джерел, як саме він ,,виглядав" у ранніх віках нашої праісторії та історії. Як вид­но, наші прапрадіди мали свій власний календар, знали до­кладно час зміни порів року; без метереологів наперед зна­ли, яка буде погода, яке літо, яка зима, чи достатньо буде до­щу, снігу, чи гаряче буде літо, чи великі будуть зимові завої та морози. Ті досліди та предрікання прапрадідів здебільшо­го були вдалі, справджувались.

Аналізуючи Народний календар, ми сміливо можемо ска­зати, що це відображення СОНЯШНОГО сільсько-господар­ського РІЧНОГО ЦИКЛУ чи кола; друге, в Народньому кален­дарі відведено почесне місце пошані покійників; віддзерка­лена віра в сонце, явища природи, в магічні дії слова й рухів. Крім цього, в Народньому календарі чітко подається дохри­стиянська віра, вірування, доброзичливі застереження, пора­ди, здогади, чаклування, пророкування, угадування, попере­дження та моральні повчання. У цім народнім документі по­дана психологія нашого народу, його доброта, розум, му­дрість, дотепність та глибока спостережливість явищ приро­ди. В дуже мудрих та дотепних поетичних висловах повча­ється — і коли сіяти, і коли збирати, і як саме домогтися ба­гатого врожаю; і як зберігти здоров'я, як домогтися достат­ків у господарстві. Пригадаймо стареньких бабусь, які без надуми визна­чали фази місяця, початок літа, зими; точно визначали ці не­письменні бабусі — й коли починаються м'ясниці, коли кін­чаються, коли починається Великий, Петрівчаний чи Спасівчаний піст, коли Пилипівка; коли Великдень, Зелені свята тощо.

Цілком неписьменні столітні бабусі та дідусі дуже часто правдиво предрікали й урожай тої чи іншої культури, хліб­ної, а чи городньої, предрікали річну погоду. „Сонце захо­дить за хмари — буде завтра дощ". Червоні хмари при за­ході сонця — буде наступний вітряний день; хмарні кола нав­коло місяця — вітер, а взимку — мороз. „Кішка спить кала­чем, а чи вилазить на піч — буде зимно; свині носять барліг у хлів — буде зимно; ластівки літають над самою землею — буде дощ. І до останнього часу, до першої чверті XX ст. ба­бусі мали свій власний календар. Але перейдемо безпосе­редньо до цього документу віків.

 ЗАКЛИК ВЕСНИ — ЗУСТРІЧ ВЕСНИ

Весняні обряди самі ріжноманітні, багаті  змістом, глибокі своїм значенням, але й найбільше потерпіли вони від духовенства та адміністрації, як звичаї “поганські”. Багато тих чудесних знищено протягом віків, багато заборонено й забуто, чимало наверствовано й змінено, чимало дійшло й до нас, злилися вони з християнськими святами й прийняли назви християнських свят.

... „Властиво ж весняний період розпочинався з появою перших птахів, з початком березня ст. ст. і кінчався при­близно Благовіщенням. В ряді всяких асоціацій, підда­них назвами церковних свят, сей період відкривається святом „обрітення глави Івана Христителя", 24 лютого ст. ст., яке в народній етимології стало святом „обер­нення", „оборотення". В сей день чоловік до жінки обер­тається, і птахи обертаються з вирію, до нас головами, збираються летіти до нас". „Діти від хліба, а птахи до гнізд".

Після довгої, холодної, сумної та нудної зими, коли пе­ред очима людини, лише біла пелена, якою вкриті гори, доли, ліси й луки; коли скована земля морозами; ріки, озера й ста­ви — застигли під товстим льодяним покровом; коли стоять голі ліси та сади й лише буйні вітри завивають та витанцьо­вує завірюха-заметіль, — знудились люди, особливо діти. Всі мрії, надії, жадання й почуття — звернені в бік весни, тепла й сонця.

Ще з грудня, як тільки сонце починає пригрівати силь­ніше, як день збільшується, а ніч усе меншає — більше й більше посилюються емоції людини ранньої культури.

Селянин нетерпляче жде весну з свого погляду — найкращого й учасного виконання сезонових господарських ро­біт, бо „весняний день — годує зимовий місяць". А ці важ­кі господарські роботи разом з виконанням певних ритуалів-звичаїв, танців та співів і були в ту давнину релігійним святом:

... „В народній свідомості свято й робота, праця й гри­ще, .господарський акт і танець-спів не відокремлені. Свято в народній релігії разом із тим є робота, грище й праця сполучені. Грище стоїть завжди в прямому зв'язку з життєвою практикою, з с.-г. виробництвом;

воно має завжди практично-утилітарну мету, і, навпаки, праця має понадутилітарну, в найглибших коріннях мітологічну мету. Звідси відповідно до невідокремлености „свята-роботи", „грища-праці", при виконанні кожної роботи (напр., сіяння, жнив) культові й гральні, пісенно-танцювальні й святкові моменти безпосередньо пов'язуються з виконуваною роботою; праця супроводиться піснями, танцями, виступами маскованих".

Молодь жде весни-радості, надії одруження, парування та виладовування молодечої енергії; діти стужились узимку — мріють про луки, поля — простір волі, про скорий прихід весни, тепла, радости; старенькі дідусі-бабусі обмежують свої мрії — вийти на призьбу й погрітися на сонечку.

В уявленні селянина весна — це польова, лісова, го­родня, лугова праця-романтика. Привітне, ніжно-ласкаюче сонце, пестливий легень-вітерець, ріжнобарвна квітчаста зем­ля, веселий пташиний спів, шум жуків, вибуяле життя нав­коло — все це надії на краще: на урожай, на приплід худіб­ки, на збільшення родини, на гарний збір-укос сіна... А дух весняної землі вселяє в душу селянина спокій, любов, надію, бажання, радість і творче надхнення до праці. Краса вес­ни, чарівні ранки, животворче тепло сонця — все це прига­дує селянину його молодість, надає силу, породжує надхнен­ня на працю, бадьорить.

Зустріч весни

Перший важливий період весняної пори людини первісної культури — це заклик весни, а другий, не менш важливий — зустріч весни. Селяни вірили, що весну мусять зустріти в цілковитій готовності господарства (при­готовленими до весняних робіт), бо тоді весна відчує і зро­зуміє, чого саме хоче селянин від неї, яких саме дарів жа­дає. І коли в господарстві підготовлено в'се, то й успіх буде добрий. Тому селянин пильно стежить за „поверненням до весни" сонечка. Сніжок усе більше й більше починає тану­ти; день усе довшає, сонечко сильніше й сильніше щодень пригріває — весна йде! Вже вдень і струмки журчать, сніг стає пухкий (рихлий); все більш й більш сопляки звисають з солом'яних стріх, а з них вода капає... І господар усе рід­ше та рідше перебуває в хаті: він поспішає зустріти весну в повній готовності. Вивозить гній на поле з обор, хлівів та стаєнь; ладнає воза, плуга, борони, рало, граблі, кіся, граб­ки, сапи, лопати; готує насіння і все потрібне для весняних робіт. Готують і хату до зустрічі весни: білять, виносять з ха­ти верстат, на якому взимку виробляли полотна, рядна, руш­ники, плахти, пояси, крайки, сукна тощо. Все вже виконано, все вже зроблено за зиму... Виносять господині й свої ку­желі-куделі.

З особливою радістю ждуть перемоги весни-літа над зи­мою. Врешті приходить Стрітення, що в давнину носи­ло назву ГРОМНИЦЯ. На Стрітення „стара баба зима зустрічається вперше з красунею весною".

ЗЕЛЕНА СУБОТА, (КЛЕЧАЛЬНА СУБОТА)

"Назриваю зілля — вибуялих трав,

 Лепехи нарвати — побіжу на став.

Замаюю хату ...............................

Ніченька-черничка до нас завіта."

 (З поезії Ф-го)

З передхристиянських часів у нас зберігся такий образ ЗЕЛЕНОЇ або КЛЕЧАЛЬНОЇ СУБОТИ.

Початок ЗЕЛЕНИХ СВЯТ тепер вважається Зелена Су­бота. Колись цей день був окремим святом.

Уся родина бере участь у готуванні до ЗЕЛЕНИХ СВЯТ, а саме: господиня (мати-дружина) та доньки, коли такі є, миють уранці лавки, стіл, піл, підмащують стіни (хата по­білена раніш), „підводять" червоною глинкою челюсті, при­пічок та навколо долівку. Саму долівку змащують зеленою, жовтою або червонуватою глинкою, прибирають піч, ко­мин. Потім розвішують на кілках по стінах рушники, „за­кладають" рушники за образами, чистим рядном застеля­ється піл, та чистою скатертю стіл. Далі господиня пече книші, пиріжки та варить традиційні сім страв. Це готуван­ня семи традиційних страв зберіглося лише в окремих мі­сцевостях України, зокрема на Волині та на Рівенідині. (За­писки Рівенського повіту, Мат. XV, стор. 71).

.. .„В Записках з Рівенського повіту заховалась ін­тересна пам'ять про ритуальну трапезу з семи страв у су­боту під Зелені Свята, на честь „дідів", померших пред­ків" (Істор. Укр. Літ. Мих. Грушевський, зноска на стор. 186, т. 1-й).

До Зеленосвятських традиційних страв і печив належа­ли, у більшості, такі: 1) Капусняк чи біґос (це пізніше); 2) Печеня; 3) Холодець; 4) Запечений макарон з яйцями, чи вареники або налисники (тонкі блини з гречаної муки, розчинені на молоці й яйцях, перешаровані сиром з яйця­ми, залиті сметаною й запечені); 5) Каша з молоком, лок­шина, чи гречана каша з курячою юшкою; 6) Пиріжки з си­ром; 7) Колово — густо зварена каша з пшениці чи інша з медом.

Першою стравою подавалось колово (наче кутя, лише без маку) з медом та сушеними ягідьми — черешнями, виш­нями чи сливами. Хліб випікався — книші з "душами".

У цей час дівчата йдуть у свої „городчики", цебто кві­тники, але не перед хатою. У Зелену Суботу обов'язково треба підсапувати та виполоти бур'ян з квітів, а коли нема довго дощу — підлити — навести добрий лад. Ця робота дів­чат у „городчику" виконується з особливою любов'ю, так би мовити, „з благословіння матері", бо дівчата йдуть до цієї роботи лише тоді, коли скаже мати. На початку цієї ро­боти проказується молитва, а потім йде спів до веснянок, еротичних пісень, пісень розлуки доньки з родиною.

Дуже часто збираються дівчата у цей день з близьких хат і з урочистістю, співами, по черзі наводять лад у „город­чиках".

Які ж квіти шанувалися у стародавні часи? Чому й що вони визначали?

Відомо з дослідження, з розмов із старими бабусями та з пісень, — такі квіти шанувалися в Русі-Україні в давнину:

1. Любисток — символ любови, злагоди;

2. Кудрявці — символ хлоп'ячої молодечої вдачі та здоров'я;

3. Ласкавці — символ дружби, зближення, згідливо-сти:

4. Васильки — символ хлоп'ячої краси й доброти;

5. Рожі-троянди — символ дівочої краси, чистоти й любови;

6. Маточник — символ доброзичливости, достатку, ро­їння бджіл;

7. Калина — образ вірности, невинности; в розлуці — туги (розлуки);

8. Татарзілля — лепеха — чарівне, відганяє духи, ру­салок, злиднів, потерчат;

9. Полин — оберігає від відьом і дідьків:

10. Лілея — дівоча краса;

11. Ясьмір (жасміії) — образ радости, весни:

12. Шальвія — образ туги.