1. Морально – етичні основи філософії Григорія Сковороди
Творчість Григорія Сковороди цікава й багатогранна. Життя його є взірцем служіння Богові, прагнення до самовдосконалення. Самопізнання людини, на думку Сковороди, має своєю остаточною метою "Мистецтво життя”, яке він називає "найвеличнішим” з усіх мистецтв. Значення філософії в житті людини пов’язується ним із вищою мудрістю, що встановлює критерії пізнання й діяння. Людина шукає щастя і знаходить його через самопізнання. Вихідні постулати світогляду
мислителя, що уможливили вихід на проблеми людської поведінки, мають за основну вимогу "жити за натурою”, здійснити вибір "спорідненої” діяльності. Людина мусить виховувати себе в такому дусі аж до "другого народження”. Не слід спотворювати природне – воно всьому начало. Того, що воно відміряє людині, досить для життя, , отже слід задовольнитися малим. Найвищим усвідомленням цього задоволення є "вдячність” – певний ціннісний рівень людського буття. Вдячність або євхаристія, поширюється Сковородою на Бога батьків, благодійників. Мислитель розвиває смислову послідовність: вдячність – благо чесність – самозадоволення. Завдання виховного процесу в його розумінні – зберегти здоров’я і навчити вдячності.
Перекладаючи книжку Плутарха "Про спокій душі”, Сковорода описує способи й умови досягнення незворушності. Серед них – спокійна, чиста совість. Міркуючи про мистецтво життя, Сковорода застерігає від головного ворога – світу, який у його уяві постає "нарум’яненою мавпою”, "прикрашеною труною”. Світом править демон глупоти, проти якого застерігав, як відомо, також і І.Кант Дурість як поєднання глупоти й злоби виступає у дослідженнях відомих моралістів головною рисою людського роду. Найбільше вона виявляється там, де людина відчайдушно, сліпо і, головне, вперто продовжує чинити саме те. Що завдає їй шкоди, роблячи абсурдним своє життя.
Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода підкреслює, що бути щасливим означає пізнати себе, свою природу, творити свою долю й перебувати в тому, що тобі споріднене, але додержуватися відповідності "всезагальній посаді”, тобто місії благодіянь і послуг. Мислитель навіть наводить визначення вдячності, описує природо відповідні людські вчинки й риси характеру. Це – "твердь” і "здоров’я серця”, котре все має за благо і через це укріплюється. Блаженними плодами життя називають радість, веселощі, задоволення. Вони спричиняються "тишею сердечною”, остання – вдячністю. Сковорода мислить її як "чистий, тихий благовонний дух”, "ясну годину світлого смислу”. Усі терни й будяки бувають від заздрощів, заздрість – від ремствування, а те – від невдячної волі, що невсипущим хробаком удень і вночі гризе дух. Для людського життя гавань і надія – в євхаристії. Вдячність задовольняється власним змістом, не зазіхає на чуже. Невдячність породжує смуток нудьгу, жадобу, заздрість, що її прагнуть задовольнити улесливістю, крадіжкою, ворожнечею, кровопролиттям, тобто всією безоднею беззаконності. З нею пов’язуються вічна печаль, збентеження, зніяковілість, відчай. Саме так живе весь світ. Отже, саме невдячність, за Сковородою, перебуває в основі всіх негативних рис людини.
Мислитель співвідносить вдячність і благочестя. Воно іменується дочкою вдячності. А та – дочкою духу віри. Розкриваючи психологічні залежності морально – етичного порядку, Сковорода розвиває вчення про автаркію, або само задоволеність, відповідаючи цим на запитання, як "можна бути самим собою” – благочестивим і вдоволеним. Як і "вдячний Єродій”, людина має бути вдячною, пам’ятаючи, що вчинки користолюбства гублять, розбещують натури. Вони відволікають від справжніх цінностей, притуплюють переживання буття, заважають "другому народженню”.
Усвідомивши для себе причетність людини до об’єктивно значущої основи – над індивідуальної природи. Сковорода розгорає в ціннісно – смисловий ряд низку моральних відносин, що завершуються "вдячністю”. В ній людина не втрачає власної гідності, а навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності. Людська досконалість, ґрунтуючись на "мистецтві життя”, вивільнюються від усього наносного, переборює спокусу жадоби до речей, яка обертається втратою себе у вульгарній прив’язаності до предметного світу. Досконалість дає людині можливість відчути різноманітність і багатство її окремих переживань на тлі єдності з невимовною, "незбагненною” основою буття. Ця основа не стоїть над людиною, не відділена від неї прірвою. Людина – в ній, вона – в людині. Акт самопізнання є для людини актом адекватного їй способу розкриття вічної загальнолюдської основи власного буття.
Морально – етичні основи філософії Григорія Сковороди надзвичайно вдало висвітлені у його поетичній спадщині. Домінуючим у творчих пошуках митця була проблема пошуку щастя людини на землі, умови і шляхи його досягнення. Темі щастя присвячено чимало віршів, значна частина харківських байок і цикл діалогів: "Разговор п’яти путников о истинном щастіи в жизни”, "Кольцо”, "Алфавіт, или буквар мира” та ін. В них Сковорода доводить, що істинне щастя не існує у готовому вигляді, а виробляється людиною в процесі життя, трудової діяльності, в бунті проти соціального рабства. Він був твердо переконаний, що усі люди мають право і здатні пізнавати свою природу і закони свого щастя. Сковорода дотримується думки, що справжнє щастя людини полягає не в багатстві, славі і чинах, а в душевному спокої, в корисній праці.
В художніх творах Сковорода приводить думку, що щастя – в пізнанні та самовдосконаленні на основі "сродної” життєвої діяльності. Воно – в гармонійному поєднані того, що задовольняє внутрішні духовні потреби людини, воно – "всередині нас самих”:
Глянь в сердечние пещери!
В душі твоїй глагол, вот будеш с ним весьол!
Поет підкреслює, що головне в житті людини – серце. Сердечне задоволення, "веселість серця” є характерною ознакою щастя, до якого прагнуть люди: "О, сколь дорога ти. Радость сердечная!”зане до певної міри також із самотністю, яка схиляє до роздумів, до пізнання самого себе. Звідси – відраза до "городов многолюдних”, де панує егоїзм, користолюбство, гірка неволя і розпуста.
Сковорода шукає душевної рівноваги осторонь від суєтного світу. В гармонії з природою, яка приносить йому неповторне відчуття повноти життя:
О дуброва! О свобода! В тебе я начал мудрець,
До тебе моя природа, в тебе хощу и умереть.Якщо вірші та пісні Григорія Сковороди насичені філософськими роздумами про становище людини в суспільстві і розкривають внутрішній світ поета, то його трактати сповнені філософських роздумів про щастя в житті людини, про її взаємини з навколишнім світом. Філософ учив, що справжнє щастя полягає в єдності самопізнання, істини і праці. Він підкреслював, що прагнення до творчої праці лежить у самій природі людини. Праця відрізняє людину насамперед від тварини. Вона є найголовнішим джерелом радості, насолоди і щастя.
На думку, Григорія Сковороди, праця самою природою призначена супроводжувати все життя людини, вона – всеперемагаюча сила, без якої немає ніякого людського добра. Але праця стає радістю і щастям лише тоді, коли вона відповідає індивідуальним природним нахилам людини, є "Гродною”, вільною. І навпаки, "несродная” праця не приносить їй ні насолоди, ні морального задоволення, а суспільству завдає непоправної шкоди. Така праця є мукою, вона позбавляє людину "радощів сердечних”, прирікає її на гіркий смуток, нудьгу. Пояснюючи, чому люди часто обирають працю без любові, без "сродності”, Сковорода підкреслює, що причиною цього є нестримне прагнення до матеріальних благ, привілеїв, високих чинів і гучної слави. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і вибрати відповідно до них той чи інший вид суспільно корисної праці.
Разом з тим у своїх філософських і художніх творах Сковорода викривав дармоїдство, користолюбство, зажерливість і кликав народ до іншого життя, до інших розумних порядків.
2. Микола Вінграновський. Твори для дітей
Микола Степанович Вінграновський народився в 1936 році в місті Первомайську на Миколаївщині. Йому було лише п’ять років, коли почалася Велика вітчизняна війна, тому й дитинство його було тривожним і важким.
Микола Вінграновський почав писати вірші у студентські роки. Перша поетична збірка "Атомні прелюди” вийшла в 1962 році, а у 1967 році побачила світ друга поетична збірка – "Сто поезій”.
У дитячу літературу письменник прийшов теж зразу – на початку шістдесятих років. У журналі "Ранок” з’явилися оповідання "Бинь-бинь-бинь” і "Чорти”. Друкувалися й перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку "Андрійко – Говорійко”, а трохи пізніше – книжки поезій "мак”, "Літній ранок”, "Літній вечір”. Автор оповідань і повістей "Первінка”, "Сіроманець”, "Гусенятко”, "На добраніч” та інші.
Микола Степанович був поетом, прозаїком, кіноактором, кінорежисером, сценаристом. Звідки в однієї людини скільки талантів? Микола Вінграновський казав: "Воно виходить у мене, сказати б, само по собі. Це не моя примха, не спеціальна запрограмованість. Справді, десь воно само у мене йде – і дитячі книжки, і твори для дорослих, і режисура, і ті ролі, що їх зіграв як актор. Це не обтяжує і не заважає. Навпаки, якось змінюється ритм твого внутрішнього життя”
Таємничість поезії Миколи Вінграновського, незважаючи на глибокий ідейно – художній аналіз, досі залишається нерозгаданою.
Уже стало шаблонним твердження, що поет дивиться на світ очима дитини. Але мало хто з поетів обходиться без імітації дитячої наївності, психології, і не лише у творах для дітей. Це дуже цікава і мало висвітлена тема. "До нас прийшов лелека з косою на плечі” явно ж писалося без оглядки на дошкільнят. Вінграновський часто вдається до "примітивізації” поетичного малюнка чи психології: "У зайченят веселі зуби”, "важкий ячмінь...бджолу за лапку лоскотав”, "Зайці передніми лапами котять капусту з поля”. Це є той "дитячий примітив”, перед яким досконалість розводить руками.
Поетичний світ Миколи Вінграновського надзвичайно цікавий, багатий, яскравий, барвистий. Автор вміє зазирнути у душу дитини, проймається її інтересами, турботами. Візьмемо для прикладу його поезію "Перша колискова”. Як відомо, залишає глибокий слід у дитячій душі. Особливістю колискових пісень є те, що їм властива проста мелодія і розмірений ритм, що відповідає гойданню колиски. Виконуються вони заспокійливим, монотонним, дедалі тихішим голосом. Слова у колисковій пісні прості, пестливі й близькі для дитячого сприйняття. Перші рядки вірша налаштовують на спокій, на сон:
Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока,
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.
Автор добирає дуже ніжні звертання: "дитино золота”, "тривого кароока”, "гіллячко голуба”... Але разом з тим із поезії випливають і громадянські мотиви, які виражені словами: "...В тобі не спить хай Україна”, бо "вона – для тебе і для світу”. В поезії використано також чимало казкових образів, котрі надають висловлюванню таємничості звучання, наприклад:
Тіні сплять і сонна яворина;
Капле сон сріблястий з верховіту.
Колискові мотиви звучать і в інших поетичних творах Миколи Вінграновського. Проста й зворушлива картина постає в уяві читача, коли той слухає вірш "Приспало просо променя”. Налаштовуючи "просеня” на сон, "просо” наче заспокоює його, просить щоб воно нічого не боялося, "заплющило косеньке око”, оскільки "залізли коники в снопи, і хмара спить високо”, "заснув у ліс сірий вовк”, а за цей час "в солодкім сні біля води " ростиме для зайченятка капуста. В останніх рядках поезій автор звертається до дитинки із простими і щирими словами:
Заплющ косеньке око й ти,
Підстав під вухо лапку.
Як будеш спать – будеш рости,
Маленьке зайченятко.
Чимало поезій Миколи Вінграновського для дітей висвітлюють красу різних пір року, уявлення дітей про пори року, їх світосприйняття. Дуже гарно автор зображує весну в поезії "На рябому коні прилетіла весна”. Уже перші рядки поезії створюють казковий та загадковий настрій, але разом з тим все здається дуже реальним:
На рябому коні прилетіла весна,
Снігу сорок лопат їй прикидало плечі.
Весна для кожного несе якісь подарунки, особливо щедрою виявилася для малечі, якій принесла "щавелю для зелених борщів”, "дощу привезла на купелі”. Особливо несподіваним була поява зайчика, який "приїхав на теплій щоці” і "виглядує...з лісної оселі”. Не забула весна і про пташок:
Горобцям привезла по три пуди зерна,
По три пуди зерна їх сусідам – синичкам.
Весна прилетіла "на рябому коні” і кожному щось подарувала, але що саме – таємниця.
А от про прихід зими Микола Вінграновський розповідає у вірші "Іде кіт через лід...” Коли кіт прямує "чорнолапо на обід”, то чує, як "зима його біла підзива”, сварячись, щоб він не лишав чорного сліду. Однак кіт відповідає, щоб вона "темніла тут дотемна”. Завершується вірш простими словами про:
Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!
Пробуджує дитячу допитливість та уяву вірш "ЩО робить сонце уночі...” Ліричний герой запитує: "Що робить сонце уночі?”, "Що робить місяць по ночах?” Автор вживає таку велику запитань з метою підкреслити дитячу допитливість, цікавість. Вірш насамперед зачаровує наївністю дитини, її безпосередністю:
Що роблять сонце й місяць вдвох,
Коли в снігах біліє мох,
На сіножать сніги сніжать
І снігурі в снігу лежать?
Мабуть, вважає ліричний герой, "тоді їм холодно обом”, саме тому "з них кожен холодно сія” і всі вони з нетерпінням очікують літа.
Загалом поезія Миколи Вінграновського дуже цікава й невимушена, легка для сприйняття, і постає перед читачем, як "передчуття любові й добра”, передчуття ідеального щастя, яке неможливе в реальному житті, але без ілюзії якого неможливим стане і саме життя.
|
